Перегуки між чеською методологічною платформою та ідеями сучасного українського літературознавства

Abstract

З’ясовуються методологічні перегуки сучасного чеського й українського літературознавства на прикладі монографії Іво Поспішила „Методологія і теорія літературознавчої славістики і Центральна Європа” (2015). Висвітлюється методологічна платформа вченого в динаміці: компаративістика, феноменологія, історична поетика, жанрологія та ареальні студії. Методологічною рамкою і „когнітивним інструментом” у проаналізованій праці стає ареальна (просторова) філологія. У специфічній перспективі герменевтичного кола І. Поспішил накреслює методологічні принципи брненських ареальних студій, аргументує повноваження ареальної методології, звідси шляхом дедукції звужується до окремих сфер її застосування і насамкінець підключає просторову поетику до аналізу конкретних текстів сучасної чеської літератури. У цьому аспекті ареальні студії виявляються суголосними з методологією наукової школи Н. Копистянської. З позицій літературознавчої аксіології І. Поспішил характеризує літературний процес 1960–1970 рр., що постає співзвучним з ідеями Д. Затонського та Т. Гундорової. Тлумачення тропової природи алегорії й символу в межах ареальної проблематики має перегуки з рядом українських розвідок. Розкриття І. Поспішилом питання авторефлексії й автоаксіології творчості засновується головно на концепціях О. Потебні, на методологічному авторитеті якого ґрунтуються й праці більшості українських дослідників. Феномен Центральної Європи розглядається у контексті „центрально-європейського центризму” та мультикультуралізму, що концептуально зближує розвідку з американськими студіями Н. Висоцької й Т. Денисової. І. Поспішил акцентує вплив центральноєвропейських університетських традицій І-ї половини ХХ ст. на формування Празького лінгвістичного гуртка і наукове становлення Ф. Воллмана, С. Вілінського, Р. Якобсона та Р. Веллека. Запропонована І. Поспішилом концепція історії російської літератури підводить до характеристики широко дослідженої в Україні наукової постаті Д. Чижевського. Висновується, що „методологічну рівновагу” чеського й українського літературознавства забезпечують спільні „маятникові рухи” в історії літературного процесу, загальний теоретико-літературний базис (праці О. Потебні, М. Бахтіна, Д. Чижевського, Д. Дюришина), паралельні впливи західноєвропейського літературознавства, колективні конференційні заходи і суголосна дослідницька оптика.