Cучасні аспекти легітимності конституційного контролю в країнах Європи

Abstract

Конституційному праві завжди вдавалося порушувати питання, для яких неможливо знайти загальновизнане рішення. Їх природа може бути різною, але в кожному випадку має місце конфлікт (якщо не сказати, колізія) між суперечливими принципами та цінностями. Такі конфлікти виникають, зокрема, коли різні галузі права та/або політична теорія збігаються. Одним із найвідоміших прикладів є нинішня дискусія щодо легітимності конституційного контролю. Основна суперечка виникає через різні точки зору «конституційних позитивістів», які бачать Конституцію як «основну норму » (основний закон), і «парламентські демократи», які більш схильні погоджуватися на переважання демократично обраної більшості. Хоча ідея про те, що більшість – незважаючи на їхню демократичну легітимність – має бути підпорядкована дотриманню основоположних правил, закріплених у Конституції, є переконливою, однак її слабкість полягає в її інституційному вимірі: ефективний контроль за законодавчими актами може здійснювати лише судова влада, тобто влада, яка позбавлена прямої демократичної легітимності. Конституційне право перебуває в постійному розвитку: кількість країн, які погодилися запровадити ту чи іншу форму конституційного контролю, зростає з десятиріччя в десятиліття. Також зрозуміло, що саме здійснення конституційного контролю дуже рідко призводить до конфліктів, які можуть знищити демократичний характер держави . Легітимність конституційного контролю підтверджується діями як судів, так і парламенту. Досвід різних країн Центральної та Східної Європи показує, що в різних випадках парламентська більшість намагалася запровадити заходи, які не були сумісні ні з європейськими стандартами прав людини, ні з політичною порядністю.