Перекладацька майстерність українських письменників другої половини ХІХ — початку ХХ ст. та її вплив на стилістичний розвиток української літературної мови цього періоду (на матеріалі творчості С. Руданського, П. Ніщинського, В. Кміцикевича, М. Коцюбинського)

Abstract

В історії української перекладацької культури спадщина другої половини ХІХ – початку ХХ ст. вирізняється значною тематично-жанровою різноманітністю та індивідуальними творчими підходами перекладачів до роботи з оригіналами. Представники різних соціальних верств і територіальнокультурних осередків були об’єднані спільною метою — піднести українську мову до вищих стилістичних регістрів і довести її функційну та естетичну спроможність як інструмента перекладу світової літератури. Українські письменники, літературознавці, мовознавці та громадські діячі Наддніпрянщини, Галичини й Буковини розглядали переклад як важливу культурну місію. Серед провідних перекладачів доби — Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Іван Пулюй, Борис Грінченко, Петро Ніщинський, Степан Руданський, Олександр Потебня, Михайло Старицький, Агатангел Кримський, Леся Українка. Перекладаючи античну класику, біблійні тексти та ключові твори європейських літератур, вони реалізовували власні просвітницькі програми розвитку й реформування української літературної мови. Їхня діяльність сприяла розширенню українськомовної читацької аудиторії та активному входженню української культури у світовий літературний простір. Серед вагомих досягнень названого періоду варто згадати: 1) перший повний переклад „Іліади” Гомера, що його під назвою „Омирова Ільйонянка” здійснив С. Руданський, відомий український поет-сатирик, у 1863 р.; у місячнику „Правда” у Львові цей переклад видано в роках 1872, 1875–1877, а окремою книгою, із супровідною статтею і за редакцією Івана Франка, надруковано в 1903 р., у Львові; 2) перший повний переклад поеми Гомера „Одіссея” (1889, 1892), чим завдячуємо П. Ніщинському, композиторові, педагогу, поетові; він переклав українською мовою ще й „Антігону” Софокла (1883), 6 пісень з „Іліади” Гомера (1903–1905); і хоч академічними тепер вважають перекладні версії Бориса Тена (М. Хомичевського) – „Одіссея” (1963), „Іліада” (1977) – та все ж і ті давніші, перші переклади цих монументальних творів заслуговують на глибоку увагу. Поки що з кола українських перекладачів залишається маловідомою постать Володимира Кміцикевича (1884 – 1942) – педагога, лексикографа, перекладача, культурно-освітнього діяча Буковини (за народженням походив із Західної Галичини, навчався у Львові). У культурному житті українців Буковини першої половини ХХ ст. В. Кміцикевич був дуже помітною постаттю: викладав в одній з чернівецьких гімназій, був автором навчальних посібників і словників, перекладав з німецької і класичних мов, публікував статті на культурно-історичні теми. Серед найважливіших праць: „Німецько-український словар”, з присвятою О. Кобилянській та І. Франкові (Чернівці, 1912 р.), укладений у Спілці з неформальним гуртком буковинських лексикографів, до якого входив і В. Сімович, а також „Грецько-український словник”(1922– 1923 рр.). Особливої уваги заслуговує досі не вивчена перекладацька творчість В. Кміцикевича. Він виступив як перший перекладач українською мовою твору Платона „Оборона Сократа”, що вийшов друком понад 100 років тому. До наших днів дійшло і друге, вдосконалене видання цього перекладу (1922 р., Берлін, „Українська Накладня” Якова Оренштайна, серія „Загальна бібліотека”). Вступна стаття В. Кміцикевича до „Оборони Сократа” під назвою „Основні риси грецької фільософії від перших початків до Плятона” є важливим надбанням українського перекладознавства, адже це перша спроба перекладу на українську мову філософського діалогу, написаного давньогрецькою мовою. У перекладацькому доробку В. Кміцикевича, як і в перекладній літературі свого часу важливе місце посідає драма класика німецької літератури Ф. Шіллера „Вільгельм Телль” (вийшла друком 1887 р. у Львові з передмовою І. Франка) – перший український переклад цього твору німецької літератури. Володимир Кміцикевич, український педагог, лексикограф і перекладач, зумів перенести драму Ф. Шиллера з німецького ґрунту на український, відтворивши при цьому зміст та стилістику оригінального тексту завдяки широкому використанню народнорозмовних засобів, діалектних слів та форм, властивих для гуцульських та інших говірок південно-західного наріччя.