Когеренцій особливостей прояву рівнів психічної організації функціональних моделей особистості та самоактуалізації в контенті травмуючої кон'юнктури

Abstract

Наукове дослідження психотравми бере свій початок з другої половини ХІХ століття, причому актуальність вивчення даного феномену визначалася не тільки аспектами історичного і соціокультурного розвитку суспільства, але й самим процесом становлення психологічної науки, а також зародженням психотерапевтичної практики як такої. Щодо об’єктивної ролі суспільного фактора у становлення вчення про психотравми, то науково-технічний прогрес у зазначений період приніс людині не лише комфорт, але спричинив нестійкість певних ланок соціального життя людства, породив нові виклики перед індивідом. Зокрема, у прогресивно спрямованій «технологічній реальності» змінюється соціальна природа міжособистісних стосунків і самовідчуття, самоусвідомлення людини у світі. Специфіка перебігу кризових станів, психотравми та посттравматичного стресового розладу, особливо у дітей полягає у тому, що діти належать до найбільш вразливих категорій населення з ще не сформованою психікою та опорною здатністю організму, і таким чином діти особливим чином відчувають перебіг та вплив екстремальних подій. Для багатьох дітей такі екстремальні події як еміграція, війна, розлучення батьків або втрата одного з них є травмівними – такими, що значно порушують їхню життєдіяльність, шкодять здоров’ю, спричиняють стреси, кризи, психотравми. Під психотравмою (зокрема, й дитячою) вчені розуміють переживання невідповідності між загрозливими факторами ситуації та особистими можливостями усунення цієї загрози.