THE REGISTER OF DAMAGE FOR UKRAINE (RD4U): A COMPARATIVE LEGAL ASPECT

Abstract

The article is dedicated to a topical, comprehensive, and systemic comparative legal analysis of the Register of Damage Caused by the Aggression of the Russian Federation Against Ukraine (RD4U), contrasted with key historical judicial and quasi-judicial institutions in the field of recording, evaluation, and reparation of damage caused during international and non-international armed conflicts. The paper examines in detail the international regulatory framework governing the establishment and functioning of the Register of Damage, primarily anchored by UN General Assembly Resolution A/RES/ES- 11/5 and Committee of Ministers of the Council of Europe Resolution CM/Res(2023)3, which officially approved the Statute of this mechanism. It is emphasized that the Register operates strictly as a preliminary claims-recording and evidence-gathering system, without any judicial functions, adjudicative authority, or power to determine individual state or personal liability. Furthermore, the article thoroughly discloses the substantive and procedural eligibility criteria for claims regarding temporal, territorial, and personal parameters. Within the framework of the comparative legal method, the structural legal nature, financing sources, circle of applicants, and forms of satisfaction of the Register of Damage for Ukraine are systematically compared with the United Nations Compensation

У статті здійснено ґрунтовний порівняльно-правовий аналіз міжнародних репараційних механізмів, у межах якого особливу увагу приділено новітній цифровій інституції – Реєстру збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України (RD4U). Досліджено передумови створення Реєстру крізь призму резолюцій Генеральної Асамблеї ООН та Комітету міністрів Ради Європи, які сформували унікальну нормативну базу цього часткового органу. У роботі доведено, що RD4U функціонує як спеціалізований цифровий інструмент попередньої фіксації доказів і документування втрат, який свідомо позбавлений юрисдикційних повноважень щодо прямого присудження виплат або встановлення кримінальної чи міжнародно- правової відповідальності. Автором детально зіставлено ключові інституційні параметри української моделі (характер мандата, джерела фінансування, коло суб’єктів та форми сатисфакції) із класичними історичними прецедентами: Компенсаційною комісією ООН, Еритрейсько-Ефіопською претензійною комісією та Комісією з майнових претензій у Боснії і Герцеговині. Окрему увагу в дослідженні приділено аналізу фінансової стійкості попередніх репараційних циклів. Зокрема, на прикладі наслідків реалізації Дейтонських угод продемонстровано, що фінансування відновлення виключно за рахунок добровільних донорських внесків чи виснажених національних бюджетів неминуче призводить до нівелювання гарантій потерпілих, перетворюючи державні зобов'язання на декларативну «мертву норму». У висновках аргументовано, що для забезпечення реальної справедливості для України необхідно відійти від обмежених моделей минулого та законодавчо закріпити механізм безумовного стягнення репарацій за рахунок заморожених суверенних активів держави-агресора, який має стати наріжним каменем майбутнього міжнародного компенсаційного процесу.